Читати книгу - "Операція Т-45, Катя Орлова"

Пробігши очима звіт, він хмикнув:
— Дані й справді дивні. Атмосфера майже ідеальна для людського дихання: кисню та азоту рівно стільки, скільки треба, а вуглекислого газу — мінімум. Умови, ніби навмисно створені для людини. Та найбільша загадка — майже відсутня активна мікрофлора, ба навіть віруси чи бактерії. Зазвичай, навіть у найсуворіших точках планети завжди знайдеться хоч якась мікроскопічна живність. А тут — неначе або її зовсім нема, або вона вкрай обмежена.
Ліндон кивнув, гортаючи ще кілька сторінок:
— У нормальних пустельних умовах ми б обов’язково знайшли бактеріальні колонії у ґрунті чи підземних водах. А тут ніби геть порожньо. Навіть найпростіших мікроорганізмів майже не виявили.
Коллінз насупився, вчитуючись у цифри:
— І це при тому, що рівень кисню високий. Здебільшого його продукують живі організми. Якщо велика частина планети — пустеля, то десь таки мають бути зелені зони, фотосинтезуючі рослини чи водорості, які виробляють цей кисень.
Професор задумливо протер окуляри:
— Можливо, на іншому боці дійсно є морські простори чи ліси, але ми їх не бачимо, бо ніхто не спромігся перевірити.

Джон замислився, а тоді раптом спитав:
— Дозвольте особисте питання?
Ліндон підвів брови.
— Чому ви носите окуляри? Це ж справжній анахронізм. Зараз за хвилину можна повністю відновити зір. Це якась родинна реліквія?
Професор усміхнувся й кивнув:
— Так, колего, саме так. Ці окуляри — реліквія мого пра-прадіда. Він зберіг їх після Великого переселення, взявши з собою, як пам’ять про Землю — наш втрачений дім. Якщо чесно, лінзи давно розбилися, лишилася тільки оправа з прозорим матеріалом, схожим на скло. Але я ношу їх, тому що вони нагадують мені, звідки ми походили. Та, зізнаюся, мені подобається цей образ. У давні часи вчені носили окуляри, й це додавало їм певної солідності.
Коллінз розсміявся:
— Професоре, ви таки непересічна особистість.

Ліндон позіхнув і підвівся:
— Зараз краще лягати. Завтра в нас напружений день: запускатимемо зонд.

Джон кивнув і вмостився на своїй койці. За кілька хвилин його очі самі стулилися, і він поринув у глибокий сон.

Наступного ранку весь науковий відділ зібрався в бункері біля моніторів та панелі керування сканувальними зондами. Полковник теж був присутній, пильно стежачи за налаштуваннями й процесом запуску. Зонд, плавно злетівши, залишався невидимим завдяки власному маскувальному полю. Він покинув базу і попрямував у розпечену піщану пустелю, до вказаної зоною пошуків області. Керував апаратом Уільямс — наймолодший у команді, двадцятирічний фахівець із робототехніки, котрий і розробив конструкцію цього багатоцільового літаючого сканера.

Коллінз уважно стежив за даними на моніторах, які оновлювалися в режимі реального часу. З кожним кілометром зона пошуку звужувалася. Приблизно через півгодини польоту зонд досяг ділянки дюн, що нічим не вирізнялися на вигляд, і завис над ними.

— Це десь тут, — промовив Уільямс, мигцем зиркнувши на полковника.
Той коротко кивнув:
— Дійте.
— Слухаюсь, сер, — відповів Уільямс і впевнено активував зонд. Апарат опустився до поверхні й почав швидко зариватися в пісок. На екранах замість звичайної відеокартинки з’явилося зображення, побудоване георадаром: лінії, які перетинали шари ґрунту, порід і порожнин.

— Георадар увімкнений, — повідомив Уільямс, не відводячи погляду від віртуального інтерфейсу. Його пальці вправно рухалися по панелі керування, налаштовуючи складні команди. На екранах поступово проявлялися тривимірні обриси підземних структур.

— Оце так, — пробурмотів Коллінз, показуючи на темну пляму на зображенні. — Аномалія з високою щільністю. Явно не природного походження.
Уільямс зосереджено примружився, вдивляючись у дані:
— Сканери фіксують слабку магнітну активність. Це може бути щось металеве або дуже щільне за структурою.
Полковник схрестив руки на грудях, не зводячи очей із екрана:
— Зонд упорається?

— Авжеж, сер, — відповів Уільямс, задаючи нові команди. — Зонд продовжує сканування, орієнтуючись на георадар та магнітні дані.

На моніторах з’явилося зображення округлого об’єкта з гладенькою поверхнею, що різко вирізнявся серед хаотичних піщаних ліній.
— Оце воно, — тихо промовив Уільямс. — Ми його знайшли.
— Які розміри? — полковник нахилився вперед.
— Приблизно півтора метра в діаметрі, сер, — уточнив Уільямс.
— Ви впевнені, що зонд зможе його підняти? — втрутився Коллінз, до якого були прику́ті погляди всіх присутніх.
— Без проблем, — упевнено відказав Уільямс із ледь помітною усмішкою, дивлячись крізь окуляри віртуальної реальності. — Ця машина розрахована на підйом сотень фунтів. Зараз спробуємо захопити цю «кульку».

— Мені все це не подобається, — буркнув професор Ліндон, похмуро розглядаючи екран. — Тут щось не те. Це явно штучний об’єкт, і не дарма його сховали. Усе нагадує старі фантастичні фільми. А якщо це бомба, біологічна зброя чи… щось гірше?

Полковник Фелтон випростався, схрестивши руки на грудях, і глянув на професора з крижаним спокоєм:
— Ви завжди бачите проблеми, професоре, — мовив він, у голосі відчувалася ледь помітна іронія. — Обережність, звісно, похвальна, але зараз вона нам тільки заважає.

— Обережність, — не поступався Ліндон, поправляючи окуляри й уперто дивлячись на полковника, — не раз рятувала мені життя, на відміну від вашої самовпевненості. Ми не розуміємо, із чим маємо справу. Цілком можливо, що знахідка зовсім не та, якою варто пишатися.

Полковник ступив уперед, його важкі черевики видали скрегіт на металевій підлозі, розриваючи тишу:
— У вас є весь набір обладнання, щоб з’ясувати, що це, і цілий загін озброєних бійців, які вас прикриють. Ми тут для виконання місії, а не філософських диспутів.

Ліндон, зімкнувши руки за спиною, витримав погляд полковника, хоч обличчя й помітно зблідло.
— І все ж, — почав він, намагаючись відстояти свою думку, — я вважаю, що ми ризикуємо…
— Ризики — частина нашої роботи, — перебив Фелтон, і його голос зазвучав крицею. — А ваша робота — з’ясувати, з чим ми маємо справу, професоре. І зробити це швидко.