Читати книгу - "Операція Т-45, Катя Орлова"

Перевернувшись на спину, Джон підняв шолом перед собою. Візор розтрощило, глибока тріщина перетинала його, немов страхітливий шрам. Коллінз відкинув шолом убік і помітив на своїй лівій руці глибокий поріз, із якого стирчав уламок. Усе це заливала кров, утворюючи липку калюжу на передпліччі. Біль палав, проте був поки терпимим.

Повернувши голову, він побачив нерухоме тіло. Це був професор Ліндон. Джон поповз ближче, затамувавши подих. У скафандрі професора виднілися пробоїни, з яких темними плямами розтікалася кров, просочуючись у пісок. Його обличчя, приховане за шоломом, лишалося напруженим, але без ознак життя. Коллінз простягнув руку до сенсорів біомонітору, та всі показники були мертвими.

— Ліндоне… — прошепотів він, але голос зірвався.

Він заплющив очі на секунду, намагаючись відновити дихання. Потім, зціпивши зуби, Коллінз підвівся на коліна і, хитаючись, випрямився. Його погляд ковзнув по спустошеній базі. Казарма солдатів палала, язики полум’я облизували деформовані сталеві стіни. Поряд лежали кілька постатей у бойових обладунках, двоє з них усе ще стискали зброю в заціпенілих руках. Джон відвернувся, щоби не дивитися на мертві обличчя.

Знову охопивши поглядом місцевість, він шукав бодай якусь ознаку Уільямса чи Нестеренка. Ані слідів. Можливо, вони сховалися або їх відкинуло вибуховою хвилею. Зробивши кілька кроків, Коллінз зупинився, прислухаючись, але чув лише гул у вухах і панічну стрілянину.

— Уільямсе? Нестеренку?! — його голос зірвався, перетворившись на розгублений зойк. Відповідь не надійшла.

Джон глянув на нерухомого професора. Його тіло, ніби безмовне звинувачення, лежало на тлі руїн. Серце Коллінза скаженіло, та він розумів: часу на пошуки інших не лишалося. Вдихнувши через силу, намагаючись не піддатися паніці, він змусив себе йти далі.

З-за одного з модулів виривалися фіолетові спалахи — захисники стріляли з плазмових гвинтівок. Кілька влучних пострілів потрясли вертоліт, і той, захитавшись, спробував відійти від зони вогню, але невдовзі з гуркотом упав на землю, розлетівшись у палаючі уламки. Другий вертоліт завис над периметром бази, і по штурмових тросах уже спускалися солдати роттеан. Їхні шоломи з червоними візорами нагадували очі хижаків.

Коллінз, похитнувшись, упав на коліна. Його погляд метався у пошуках одного єдиного предмета. І ось він побачив її — сферу, що лежала трохи осторонь, ніби чекала на нього. Візерунки на її поверхні світилися холодним блакитним відблиском.

Джон, важко дихаючи, підповз до сфери й схопив її здоровою рукою. Здалося, що весь світ звузився до цього одного об’єкта, який тепер містився в його долоні. Він сунув сферу до бічної кишені скафандра й спробував піднятися на ноги. Біль пульсував у кожному м’язі, та він ігнорував його.

Збиваючись із кроку й ледве тримаючись, Коллінз кинувся до бункера. Довкола не вщухали вибухи, і повітря дрижало від спеки й піску. Кожен крок здавався нескінченним, але він не зупинявся.
«Треба дістатися туди й сховатися. Якщо роттеани заволодіють сферою — все пропало», — сяйнула думка.

Несподівано чиясь рука міцно схопила його. Джон скрикнув від переляку, та це був полковник Фелтон. Його броня мала пошкодження в кількох місцях.

— Де сфера? Ви її взяли?! — прокричав полковник, намагаючись перекричати вибухи й постріли.
Коллінз озирнувся на нього з жахом в очах, виплюнув клубок болю з горла й прохрипів:
— Так, вона тут, у кишені скафандра.

— Займайте бункер, зачиняйте герметично двері й ховайтеся всередині. Сигнал SOS уже пішов, за нами прилетять, — крикнув Фелтон, тягнучи Коллінза до входу.

Джон хотів щось заперечити, але сильний спазм стис його груди, й він зміг лише кивнути. Полковник відчинив двері й буквально штовхнув його досередини. Коллінз пролетів коридором і рознісши куток із технічним обладнанням, упавши на підлогу. Зібравши останні сили, він спробував глянути у двері, що лишалися відчиненими.

Назовні досі лунали постріли. У прочиненому дверному отворі він побачив Фелтона, який відчайдушно відстрілювався, намагаючись зачинити застряглі двері. Джон хотів було допомогти, та раптом помітив, як повз полковника просвистів якийсь предмет і впав поруч із пошкодженим устаткуванням усередині бункера. В цю мить він зрозумів що це граната.

Нарешті двері піддалися й з металевим брязком зачинилися, відрізавши Коллінза від зовнішнього світу. Він залишився сам на сам із гранатою. Джон устиг подумки попрощатися з життям, чекаючи вибуху, що розірве його на друзки. Та сильного вибуху не було — пролунав лише неголосний звук, і яскравий спалах засліпив очі. Датчик радіації в скафандрі раптом здурів, миготячи й голосно пищачи.

Коллінз застиг, серце буквально розривалося в горлі. Розуміння прийшло миттєво: це була сумнозвісна радіаційна граната роттеан — огидний винахід їхньої військової промисловості, покликаний не знищити миттю, а отруїти все довкола смертельним випромінюванням.

Доктор насилу зіп’явся на ноги. Він знав, що отримав дозу опромінення, несумісну з життям. Кожен рух відгукувався ломотою в тілі, але інстинкт самозбереження гнав його вперед. У бункері панувала суцільна темрява — лише тьмяне світло аварійних фонарів миготіло в коридорах. Усі прилади вийшли з ладу, їх пошкодив раптовий радіаційний викид.

Ззовні ще відлунювалися гучні канонади, та невдовзі вони стихли. У вухах зависла страхітлива тиша, від якої всередині все похололо. Джон із жахом збагнув, що там, надворі, більше нікого не лишилося — або загинули, або потрапили в полон. Та роттеани не брали полонених — їхні війська славилися жорстокістю й зневагою до чужих життів.

Цю мовчанку порушив потужний удар, від якого здригнулися стіни бункера. Звук був глухий і сильний, немов пробивався крізь метал зовні. Від нього заклало вуха, і доктор із жахом збагнув, що роттеани намагаються прорватися всередину.

Він гірко всміхнувся в темряві — кривою, змореною усмішкою: «Навіть якщо вони перемогли, до мене їм не дістатися. Це вже нічия…» — подумав він.