Читати книгу - "Операція Т-45, Катя Орлова"

— Радіаційного фону немає, жодних токсинів, — прокоментував Уільямс, спрямовуючи на об’єкт свій багатофункціональний датчик. — Але… зачекайте. Вона видає тепло.

Молодий інженер здивовано глянув на Коллінза. Той інстинктивно потягнувся рукою до шолома, ніби хотів його зняти, але вчасно стримався. Утім, раптом йому стало спекотно, мовби система охолодження в скафандрі збоїла. Холодний піт потік по лобі, породжуючи якесь тривожне передчуття.

— Хвала зорям! — урочисто вигукнув Ліндон, в якого очі світилися захватом. — Я дожив до цього дня. Перший контакт! Ми виявили сліди позаземної цивілізації!

— А може, це апарат, який колись запустила Земля у далекому минулому? — припустив Коллінз, підводячись і струшуючи пісок із рукавиць.

— Неможливо, — заперечив Ліндон, жваво хитаючи головою. — Ніхто не зміг би запустити щось настільки далеко до відкриття варп-технологій. Ми знаємо лише кілька зондів, що покинули Сонячну систему до війни, і жоден із них не міг так виглядати. До винайдення варп-двигунів це тисячі років польоту. Ні, це точно не земне.

Тим часом Нестеренко повернувся з тривимірним сканером і відразу взявся до справи. Промінь приладу ковзнув по поверхні сфери, але перші спроби виявилися марними: зовнішня оболонка цілковито відбивала сигнал, перетворюючи зображення на суцільні перешкоди.
— Наче дзеркало, — пробурмотів він, налаштовуючи частоту випромінювання.

Кілька хвилин наполегливих спроб — і прилад нарешті «пробився» крізь шар таємничого матеріалу. На екрані проявилася структура внутрішнього механізму. У центрі сфери, поміж порожнечі, розташовувався менший об’єкт — куля завбільшки з кулак.
— Що це може бути? — видихнув Уільямс, вдивляючись у тривимірне зображення.
— Без поняття, — зізнався Нестеренко, марно намагаючись потерти потилицю крізь скафандр.
— Виходить, зовнішня оболонка — це захисний шар, — припустив Коллінз, показуючи на екран. — А всередині прихована менша сфера.
— Для чого? Й чому саме тут, на забутій усіма планеті? — Нестеренко, не приховуючи розчарування, ще раз провів сканером. Та більше нічого нового на екрані не з’явилося.

Науковці гаряче почали обговорювати можливі теорії, не помічаючи довкола нікого. Їхню жваву дискусію перервав полковник Фелтон, який підійшов несподівано безшумно. Його броня, вкрита шаром піску, виглядала грізно, а в руках він тримав важку плазмову гвинтівку.

— Панове, в нас немає часу на гіпотези, — спокійно, але твердо сказав полковник Фелтон, відчиняючи візор шолома. Його обличчя, змарніле від утоми, виражало напружену зосередженість. — Тут, назовні, ми можемо бути не самі, і ваші теорії нас не врятують, якщо щось піде не так.

Науковці миттєво замовкли, відчувши крижаний, проникливий погляд полковника.

— Отже, — продовжив Фелтон, підходячи ближче й торкаючись поверхні сфери. — Що це таке? І що нам із цим робити? Я чекаю пояснень.

Його погляд ковзнув по обличчях присутніх, затримуючись на кожному. Проте ніхто з четвірки не наважився заговорити. Мовчанка затягнулася, і напруга зростала. Фелтон насупився, його терпіння тануло. Коллінз зітхнув і, відчувши, що ситуацію треба рятувати, ступив уперед.

— Полковнику, все, що ми можемо сказати після пів години вивчення, — це те, що цей об’єкт не належить жодній із відомих нам цивілізацій. Це не наша технологія і точно не роттеанська — в цьому ми впевнені на сто відсотків. Ми припускали, що це міг бути якийсь апарат, запущений колись із Землі, але це майже неможливо. Якби такий запуск відбувся, про нього лишилася б згадка в архівах, а ми не знаємо нічого подібного.

Коллінз вказав на екран сканера, де виднілася внутрішня структура сфери.

— Усередині цієї зовнішньої оболонки, немов у захисному куполі, розташовується ще одна сфера — значно менша, приблизно завбільшки з кулак. Що це може бути? Припустити можна будь-що: джерело енергії, сховище даних, контейнер для якоїсь речовини… Без ретельного дослідження й часу ми не дізнаємося.

Фелтон стояв із кам’яним виразом обличчя, пильно дивлячись на доктора Коллінза. Після короткої паузи він ступив уперед, його голос звучав твердо, хоч і стримано:

— Докторе Коллінз, у нас немає часу на обговорення. Наші радари виявили корабель роттеан. Вони висадили кілька транспортників на поверхню, а потім корабель зник із орбіти. Це може означати тільки одне: вони відправили розвідувальний чи штурмовий загін, і тепер їхня мета — знайти нас.

Полковник оглянув присутніх, продовжуючи:

— Так, наш маскувальний купол приховує базу, але він робить це тільки доти, доки роттеани не наткнуться на нас впритул. Купол — це як ковдра, під якою ми сховалися: він захищає нас від очей і сканерів, але якщо роттеани вирішать обстежити цей сектор або випадково заїдуть на нашу територію, вони натраплять на нього. І тоді цього вже не буде достатньо. Масований обстріл зруйнує купол або, що гірше, перетворить його на пастку, з якої не вибратися.

На мить відвернувшись, він знову глянув на Коллінза й решту:

— Ми вимкнули активні радари й будь-які засоби зв’язку, аби не привертати уваги. Будь-яка передача даних, зокрема виклик підмоги, видасть наше місце розташування. Якщо роттеани перехоплять сигнал — вони нас знайдуть, і на цьому все закінчиться. Нині наша єдина надія — щоб вони сюди не сунулися. Але якщо це станеться, у нас не буде часу навіть на евакуацію.

Його голос прозвучав холодно й чітко, мов наказ перед боєм:

— Панове, наше завдання — виграти час і не дати цій сфері потрапити до рук ворога. Це все, що має значення.

Приглушені слова на мить змусили всіх відчути всю хиткість їхнього становища.

— Скільки вам потрібно часу, аби розкрити оболонку й дістати внутрішній об’єкт? — спитав полковник, дивлячись крижаним поглядом то на одного, то на іншого.

— Пробачте, що?! — озвався Ліндон, захлинувшись від несподіванки. — Ви серйозно? Як можна розкривати цю штуку, не вивчивши її?! Ми ж можемо все знищити, а якщо вона вибухне й рознесе нас на друзки? Ви тямите, що робите?! — голос у нього дрижав і починав зрадливо ламатися. Невисока постать у захисному скафандрі розмахувала руками, ніби хотіла наочно показати абсурдність такого наказу.